Не знайдеться жодного нашого співвітчизника, який би не знав про Корсунь-Шевченківську битву з німецько-фашистськими загарбниками, яка закінчилася повним розгромом ворога 17 лютого 1944 року.

За своєю історичною значимістю, воєнним мистецтвом та героїзмом українців, які разом з представниками багатонаціонального радянського народу громили ненависних окупантів, вона стоїть поряд з Сталінградською битвою і увійшла в історію, як СТАЛІНГРАД на Дніпрі.

Незважаючи на невідворотній плин часу, ще живі учасники та очевидці тих подій. Їх спогади доповнюють офіційні історичні видання та праці відомих воєначальників, проте не стали на сторінки історичного літопису. Саме розповіді про минулу війну стали для нас, дітей фронтовиків, взірцем мужності та вірного служіння Батьківщині. Ми самі стали ветеранами і на своїх плечах пронесли тягар військової служби, яка в умовах холодної та неоголошених війн нанесла свій відбиток на долю кожного з нас. І всі ці роки ми не забуваємо своє коріння, до кінця свого життя будемо пишатися подвигом наших батьків. Ми зобов'язані донести правду наступним поколінням про жертовність нашого народу в ім'я свободи та щасливого життя. Низько схиляємо голову перед ветеранами та учасниками війни, живими та тими, які відійшли у вічність.

Заступник голови

Всеукраїнської громадської організації

«Товариство українських офіцерів»

капітан 1 рангу запасу Володимир Савченко

м. Корсунь-Шевченківський

Пропонуємо Вам витяг з книги"СТРАТЕГІЯ КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ" уродженця м. Корсунь-Шевченківський, начальника факультету підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України, кандидата військових наук, генерал-майора Володимира ЛІШАВСЬКОГО.

Особливе місце за масштабами, значенням та результатами, що вплинули на хід війни, постає розгром німецько-фашистських військ у Корсунь-Шевченківській наступальній операці, проведеній у період з 24 січня по 17 лютого 1944 року.

Німецьке командування не бажало змиритися з тим, що «Східний вал» уже зруйнований. Воно прагнуло відновити оборону на Дніпрі. використавши Корсунь-шевченківський виступ, як плацдарм для нанесения ударів по флангах військ 1-го i 2-го Українських фронтів. Гітлер вживав yciх заходів, щоб зберегти за собою Правобережну Україну, втрата якої призвела б до розриву стратегічного фронту гітлерівських військ.

Наступ радянських військ розпочався на світанку 24 січня, а вже 3 лютого в наказі Ставки Верховного Головнокомандувача повідомлялося: «Сьогодні, 3 лютого, о 20-й годині столиця нашої Батьківщини Москва салютує доблесним військам 2-го i 1-го Українських фронтів, що прорвали оборону німців i завершили оточення великого угрупованмя ворога, двадцятьма артилерійськими залпами з двохсот двадцяти чотирьох гармат».

Тим часом штаби противника планували визволити оточене угруповання, прорвавши фронт оточення могутніми ударами танкових дивізій. У телеграмі генералу Штеммерману Гітлер повідомляв: «Можете покластися на мене, як на кам'яну стіну. Ви будете звільнені з «котла», а поки тримайтеся до останнього патрона». Фельдмаршал Манштейн також передав радіограму Штеммерману, в якій говорилося, що на допомогу йому йде 3-й танковий корпус у напрямку на Лисянку. Командир цього корпусу генерал танкових військ Брайт повідомив по радіо: «Після відбиття могутніх aтак ворога 3-й танковий корпус знову перейшов у наступ. Будь-що-будь тримайтеся. Ми прийдемо, незважаючи ні на що». Особливо активно слав. радіограми Штеммерману i його військам командувач 1-ї танкової apмії гітлерівців: «Я вас виручу… В. Хубе». Телеграми йшли, а становище німецьких військ все погіршувалося, Це оточення було не «непорозумінням; як це називали птлерівські генералы, приховуючи дійсну обстановку на фронті, а серйозним провалом їхніх оперативних планів. Але противник все ще був дуже сильним.

У журналі бойових дій 2-го Українського фронту за 7 лютого 1944 року записано: «Незважаючи на те, що німецьке угруповання повністю оточене, вже протягом декількох днів іде безперервний наступ наших частин хоча повільно, але неухильно, стискає сталеве кільце оточення; незважаючи на повний провал операції по звільненню оточених з півдня через Шполу і Лебедин і очевидну неможливість вибратися з цього вогневого кільця; незважаючи на те, що оточені несуть щодня величезні втрати в живій силі й техніці, немає фактів деморалізації і дезорганізації у військах оточених німецьких дивізій. У полон здаються одиниці, опір стійкий, контратаки не припиняються. Це ще раз підкреслює, що ми воюємо усе ще з дуже потужною, завзятою і стійкою армією. Тим цінніша і значніша наша перемога над ворогом».

Оточеному угрупуванню противника вдалося прорватися в район Шендерівки та Нової Буди на ділянці 27 -ї армії 1-го Українського фронту. Цей успіх пояснювався, насамперед, тим, що не було передбачено загального плану знищення ворога силами двох фронтів. Крім того, 27-ма армія, що діяла на ділянці прориву, слабка за своїм складом, не була вчасно посилена.

Прорив викликав занепокоєння у Ставці Верховного Головнокомандувача. 12 лютого командувача 2-го Українського фронту Конєва по ВЧ викликав Сталін.

«З інтонації його голосу, різкості, з якою він розмовляв, я зрозумів, що Верховний Головнокомандувач стривожений, і. як видно, причина цього-чиясь не зовсім точна доповідь, - писав у своїх спогадах Конєв.- Сталін розгнівано сказав, що ось ми оголосили на увесь світ, що в районі Корсуня-Шевченківського оточили велике угрупування противника, а в Ставці є дані, що оточені прорвали фронт 27 армії і йдуть до своїх, і запитав: «Що ви знаєте про обстановку на фронті в сусіда?»

Я доповів: «Не турбуйтеся, товаришу Сталін. Оточений противник не втече…»

Зосередивши великі сили на вузькій ділянці фронту, генерал Штеммерман розраховував за допомогою дивізій, що залишилися, вивести з оточення сої війська, у тому числі старший офіцерський склад і штаби. О з-й годині ночі гітлерівці під прикриттям сильного снігопаду і заметілі, щільними колонами рушили з району Шендерівки і Хильків на наші позиції. Натиск ворога прийняли на себе частини 27-ї і 4-ї гвардійських армій. Одночасно була віддана команда 18-му і 29-му танковому корпусам і 5-му гвардійському кавалерійському корпусу: просуваючись назустріч ворогу, брати його в полон або знищувати.

Про обстановку, що склалася, один із полонених офіцерів 57-ї піхотної дивізії говорив: «До вечора 16 лютого з метою прориву в районі Шендерівки були зосереджені всі з'єднання 11-го і 42-го армійських корпусів. У штабі 157-го артилерійського полку читали наказ, де було сказано, що в ніч на 17 лютого здійснюється прорив кільця оточення і що ми забезпечуємо його з півдня. Гармати мого дивізіону зайняли вогневі позиції серед обозів, що заповнили весь населений пункт Шендерівку, по якій вівся сильний вогонь росіян… Основна дорога виявилася забитою транспортом, рухатися нею не було можливості. На невеликій ділянці дороги на Лисянку я бачив величезну кількість убитих німців». За свідченням іншого полоненого офіцера, «з оточення ніхто не вийшов. Усі дороги були забиті транспортом, навкруги було неймовірне безладдя. Усе змішалося в один потік. Усі бігли, і ніхто не знав, куди він біжить і навіщо. На дорогах і поза дорогами валялися розбиті машини, гармати, візки і сотні трупів».

Коли розвиднилося, німці, побачивши всю безнадійність свого становища, великими групами почали здаватися в полон. Полонені солдати й офіцери з дивізії СС «Вікінг» розповідали: «Наша дивізія, ща нараховувала близько 7 тисяч солдатів і офіцерів, за два тижні втратила понад 4 тисяч чоловік. Нам довелося відступати під ураганним вогнем росіян. Дороги були заповнені кинутими машинами і гарматами. Ми були в розпачі. У ніч на 17 лютого солдатам видали по збільшеній порції горілки і дозволили з'їсти недоторканий запас продуктів. О 2-й годині було оголошено наказ, в якому говорилося, що на допомогу ззовні більше нема чого розраховувати. На світанку була здійснена остання і найзапекліша спроба вирватися з кільця. У нашій колоні попереду йшла дивізія «Вікінг», за нею-мотобригада «Валлонія». «…Росіяни задавили нас вогнем. Ми гинули тисячами … Повітря наповнилося криками поранених, на кожному кроці були трупи». Замикали колону штаби і залишки 72-ї і 112-ї піхотних дивізій. Гармати, автомашини, усе військове спорядження і навіть особисті речі наказано було залишити. Ледь ми пройшли 3000 метрів, як на нас посунули російські танки. Вони ввірвалися в ряди колон і гусеницями утюжили і давили солдатів. За танками з'явилися козаки. Уся колона була знищена. Нам пощастило сховатися біля розбитих машин. Ранком наступного дня ми здалися в полон».

Полонені солдати спочатку не могли навіть розмовляти від страху. І лише згодом, отямившись, почали давати показання.

Полонений обер-єфрейтор: «Коли ми рушили, нас з усіх боків почали бити. Було дуже страшно: навколо танки, палають машини, падають коні, люди. Нам учора говорили, що підемо дорогою життя, але йшли усі на смерть. Ми бігли, але не знали, куди і навіщо, немов божевільні…»

Обер-єфрейтор Рюль Гунтер: «17 лютого я пережив найстрашніший день у своєму житті. Напередодні командування назвало цю божевільну операцію «бігом за життям». Дорога з усіх боків обстрілювала ся артилерією, танками, протитанковими гарматами і піхотою. Діяла добре відома усім «катюша»… Росіяни задавили нас вогнем. Ми гинули тисячами. Повітря наповнилося криками поранених, на кожному кроці були трупи. Паніка наростала з кожною хвилиною. Рятуючись втечею, люди розсіялися обабіч дороги…

18 лютого 1944 року Радіо інформбюро повідомляло, що Гітлер після невдалої спроби врятувати оточені війська віддав ще один наказ, в якому вимагав, щоб німецькі солдати й офіцери принесли себе в жертву, затримали своїм опором на якийсь час російські дивізії,- цього нібито вимагають інтереси німецького фронту. У цьому наказі містилася, по суті, пряма директива про те, щоб оточені кінчали життя самогубством, якщо їхнє становище стане безвихідним… Поранені солдати й офіцери за наказом німецького командування умертвляли себе і спалювали».

Командувач 27-ї армії генерал Трофименко ранком 17 лютого доповів командувачу 2-го фронту по ВЧ, що під час виходу з оточення німецько-фашистських військ генерал Штеммерман був убитий, його труп знайшли на полі бою поблизу села Журжинці. Німецьким військовополоненим дозволили поховати його з належною шаною за законами воєнного часу.

Повним розгромом і полоном оточеного угрупування ворога закінчилася Корсунь-Шевченківська операція. Ще ніколи не бачила земля України такого грандіозного побоїща. Завершальний удар по приречених гітлерівцях був страшним. Оточене угрупування, що нараховувало 80 тис. солдатів і офіцерів. Понад 250 танків, близько 1800 гармат і мінометів, перестало існувати. Втрати ворога становили 55 тис. чоловік убитими, понад 18 тисяч полоненими. Маршал Конєв у своїх мемуарах писав: «Варто сказати, що ці дані не точно відображають втрати противника. Так, під час спроби прорвати кільце оточення ззовні німці втратили тільки убитими 20 тисяч солдатів і офіцерів і велику кількість технічних засобів боротьби, зокрема 329 літаків, понад 600 танків і 500 гармат». Маршал Захаров підтверджував: «За час боїв з 5 по 18 лютого військами 2-го Українського фронту знищено 430 літаків, 155 танків, 375 гармат різного калібру 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900кулеметів. Узято в полон 18 200 солдатів і офіцерів, захоплено багато трофеїв».

Німецьке командування приховувало правду про «черкаський котел». Якщо після Сталінградської битви була оголошена жалоба за загиблими, то тепер гітлерівці не насмілювалися відкрито визнати поразку.

Від німецького народу і світової суспільної думки приховувався факт оточення і знищення найбільшого угрупування. У ставці Гітлера була розіграна комедія нагородження генералів, які врятувалися, «за видатні особисті заслуги і за мужню боротьбу керованих ними військ». Генерали, що завели в безвихідь близько 80 тис. чоловік, кинули свої війська напризволяще, в урочистій обстановці одержали вищі нагороди. Ставка Гітлера нагородила також командирів дивізій генералів Ліба і Пішіє. Це мало бути доказом того, що німецькі дивізії під Корсунь - Шевченківським нібито вирвалися з оточення.

Питання про кількість німецьких військ, які вийшли з оточення, залишається ще не дослідженим. Німецькі військові історики стверджують, що гітлерівські війська чисельністю 30-32 тис. чоловік уникли загибелі під Корсунь-Шевченківським. Зокрема, серед тих, хто був нагороджений за вихід з «котла», - Леон Регель, командир мотобригади «Валлонія».

В «Історії Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 рр» говориться: «…Гітлерівське командування зуміло вивезти з «котла» літаками 2-3 тис. солдатів і офіцерів. Це все, що вдалося врятувати з оточення!» Щоб підтвердити або спростувати ці дані, дослідники звертаються до бойового та чисельного складу оточеного угрупування. За радянськими джерелами, це 80 тис. чоловік. Генерал-фельдмаршал Манштейн стверджував, що в оточення потрапили не 80, а всього 40 тис. чоловік, причому 30 тис з них нібито прорвалися, що в оточенні було лише шість дивізій і одна бригада.

Однак це твердження суперечить історичним фактам. За даними трофейних карт німецького генштабу, в оточенні опинилися управління 11-го і 42-го армійських корпусів, 57, 72,82, 88, 94, 112, 168, 255, 332, та 389 піхотні дивізії, танкова дивізія СС «Вікінг», мотобригада СС «Валлонія», полк 168-ї піхотної дивізії, полк 14-ї танкової дивізії, 905-й дивізіон штурмових гармат. Крім того, встановлено, що там, знаходилися окремі частини 82-ї і 198-ї піхотних дивізій, підрозділи 213-ї охоронної дивізії, окремий кавалерійський полк, окремий піхотний батальйон, загін зв'язку, три охоронні батальйони, а також 9 девять артилерійських дивізіонів, сім інженерних і будівельних батальйонів та інші окремі частинги. Отже, усього в оточенні було не шість дивізій і одна бригада чисельністю 54 тисячі чоловік, як стверджував Манштейн, а 10 дивізій і одна бригада чисельністю близько 80 тисяч чоловік.

Якщо з 40 тисяч, як твердить Манштейн, 30 тис. вирвалися з оточення, то звідки ж потрапило до нас тільки полоненими понад 18 тисяч чоловік? І трупами яких солдатів був густо всіяний весь корсунь-шевченківський виступ? Безперечно, слід визнати, що Корсунь-Шевченківська наступальна операція - це другий Сталінград.

Всеукраїнська громадська організація «Товариство українських офіцерів» започатковує рух пам'яті героїчному подвигу нашого народу в боротьбі з загарбниками, за свою свободу і незалежність. Ми прагнемо звернути увагу влади та громадськості на необхідність відновлення військово - патріотичного виховання, з посеред якого вшанування героїв визвольних змагань має найголовніше значення.

Всеукраїнська громадська організація «Товариство українських офіцерів» звертається до ветеранів, учасників Корсунь-Шевченківської битви, корсунчан та очевидців великої БИТВИ, їхніх дітей надати нам матеріали зі спогадами про ті події.

Ваші спогади, пропозиції та звернення до посадових осіб держави щодо вшанування пам'яті героїв і учасників Битви ми регулярно повідомлятимемо на сторінках нашого видання.

Голова Всеукраїнської громадської організації

«Товариство українських офіцерів»

генерал-полковник запасу Олександр Стеценко